Що потрібно знати про дітей, які переживають кризу:

  • Діти можуть переживати травму так само, як і дорослі.

  • Діти помічають більше, ніж ми думаємо. Вони підхоплюють мовлення, звертають увагу на настрій, його зміни і на мову жестів/тіла у дорослих.

  • Далеко не всі діти реагують на кризові події однаково – у деяких реакції набагато сильніші та інтенсивніші, ніж в інших. Це означає, що не всі діти потребують однакової підтримки.

  • Діти не обов’язково мають бути жертвами або свідками, щоб отримати травму: досить того, що вони мають відношення до когось (друга, родича, однолітка), хто пережив травму.

  • Діти всіх вікових категорій можуть демонструвати фізичні реакції, а також реагувати на середовище (місце), що нагадуює про інцидент. У деяких випадках діти намагаються будь-що уникати таких місць.

  • Діти, які тривалий час зазнавали стресу, можуть поводитися і виражати себе не так, як діти, котрі все життя прожили у безпечному та дбайливому середовищі. Деякі з них більш стримані та замкнуті, а інші демонструють поведінку, характерну для дітей молодшого або старшого віку.

  • Певні переживання й тривоги характерні майже для всіх дітей безвідносно до їхнього віку. Наприклад, більшість дітей боятиметься, що кризова подія чи явище станеться знову. Вони також переживають через те, що вони самі або їхні близькі постраждають або зникнуть.

  • Діти у віці від 0 до 3 років практично не розуміють ситуації чи події, що сталася. Фізичний контакт для них означає комфорт. Вони реагують на зміни в середовищі, що їх безпосередньо оточує. Наприклад, вони можуть реагувати на певні елементи чи фрагменти поведінки або мовлення інших, але вони не здатні «прив’язати» свій досвід до реальності. Маленькі діти можуть запам’ятати трагічні події й відтворювати їх в іграх чи поведінці у подальшому житті.

  • Діти, коли їм випадає така можливість, можуть і хочуть повернутися до деталей травмуючої події.

  • Важливо розуміти, що нові фізичні реакції, такі, як головний біль, слабкість та інше, є відповіддю на страхи, які переповнюють дитину і намаганням уникнути їх.

  • Дитина, що переживає кризу, гостро потребує терпіння батьків, захисту, безпеки та базової довіри. Причиною змін у поведінці, таких як перепади настрою, може бути реакція дитини на тривогу або події, що її лякають.

  • Дітям важливо відчувати контроль над власним життям. Навіть таке маленьке рішення, як вибір між двома різними видами їжі, сприяє тому, що дитина має відчуття більшого контролю.

  • Сумні думки і переживання є практично у всіх без винятку дітей, навіть якщо дехто з них приховує свої емоції. Діти не завжди вголос запитують про те, що їх тривожить. Вони можуть не хотіти засмучувати дорослих, боятися, що їм не дадуть відповіді, соромитися чи просто не знати як висловити свої думки чи почуття. Тому, важливо спостерігати за запитаннями дитини, які можуть не прямо стосуватися того, що їх тривожить, але наводити на те, що їх турбує.

  • Травматичну реакцію неможливо попередити, але можна звести до мінімуму її негативні наслідки для нормального навчального процесу дитини, її поведінки, особистості та емоційного розвитку, якщо якнайшвидше звернутися по допомогу до фахівця.

  • Чим довше діти, що пережили травму, живуть без спеціальної допомоги, тим з більшою ймовірністю посттравматичний стресовий розлад може набути хронічний і надзвичайно хворобливий характер.

  • Батьки повинні памятати, що їм також необхідна підтримка та допомога. Батькам необхідно подбати про свою психічну безпеку в першу чергу, щоб допомогти дитині: до 5 – 6 років психоемоційна стабільність дитини залежить тільки від батьків; до 12 років – чим швидше адаптуються батьки до нової ситуації, тим швидше дитина стабілізується; в підлітковому віці – батьки можуть навчити дитину, як можна допомагати собі, коли поруч немає батьків. Це правило звучить так: звертаючись по допомогу до іншого, ти допомагаєш і собі, і іншому. Це дозволяє підліткам робити свій вибір і одночасно знати, що по допомогу можна і треба звертатися і це не обовязково можуть бути батьки (наприклад, психологи, соціальні працівники, керівники гуртків, педагоги чи авторитетна людина, якій довіряє дитина).

  • Діти, що пережили травму, мають знаходитися під наглядом протягом декількох років, оскільки травматичні реакції можуть повертатися і через багато років.

  • Спеціальне втручання фахівця може допомогти дитині отримати полегшення, звільнення від того жаху, який вона переживає, а також зберегти почуття контролю над своїм життям.

  • Війна – це не єдиний тип подій, які можуть травмувати дитину: її можуть травмувати дорожні аварії, авіакатастрофи, трагедії на воді, пожежі, повені, урагани, серйозні хірургічні процедури, смертельна хвороба близької людини, розлучення батьків чи розлука з ними тощо.

Поради батькам як зрозуміти, що переживає дитина і як їй допомогти:

  • Не дивуйтеся будь-яким поведінковим реакціям або особистісним змінам дитини. Приймайте та підтримуйте всі емоції, які дитина може висловити або проявити. Навіть коли дорослий не може подолати занепокоєння, тривогу дитини, він можете допомогти їй зрозуміти, що такі емоції є нормальними після пережитого негативного або несподіваного досвіду. Наприклад, можна сказати: «Я бачу, що ти боїшся. Багато дітей відчувають страх в таких обставинах. Це буває досить часто».

  • З дітьми важливо бути чесними і відвертими. Якщо ви не в змозі щось пояснити – не придумуйте, а простими словами скажіть: «Я не знаю, як це пояснити, але я знаю, що ми зараз разом, а разом ми зможемо впоратися».

  • Говоріть з дітьми про те, що трапилося так, щоб це відповідало їхньому рівню розуміння. Не вдавайтеся у страшні деталі, щоб не налякати дитину. Потрібно говорити так, щоб дитина вас розуміла. Якщо дорослі приховують точну інформацію від дітей, вони будуть «заповнювати прогалини», використовуючи власний досвід, доступну інформацію та уяву. Іноді дитячі фантазії є страшнішими за реальність.

  • Приділяйте дитині більше уваги, проводьте з нею більше часу; потрібно турбуватися про дитину та втішати її. Багато дітей потребують більше фізичних контактів та обіймів.

  • Потрібно визнавати особисті (внутрішні) ресурси дитини і допомагати їй зрозуміти, що ці ресурси відіграють важливу роль у повсякденному житті під час і після надзвичайної ситуації. Заохочуйте дитину взяти на себе ініціативу в розв’язанні проблеми та обговоріть з нею, як це можна зробити.

  • Не залишайте маленьких дітей на самоті або з людьми, яких вони не знають достатньо добре.

  • Намагайтеся дотримуватися звичного для дитини розпорядку дня (або відновити його): йдеться про харчування, відвідування школи, виконання повсякденної роботи та ін. Залучайте дітей до сімейних справ, спільно організовуйте дозвілля.

  • Бажано знизити рівень вимог до дитини – вимагайте від неї лише простих речей. Не потрібно вносити нові зміни в життя дитини: нові види діяльності, більші вимоги щодо поведінки чи навчання.

  • Сприяйте тому, щоб дитина могла займатися творчістю, гратися, проводити час із друзями. Для маленьких діток – це малювання, ігри, перебування в дитячому колективі. Для школярів – це групові заняття з будь-якої творчості (малювання, спів, танці), походи на екскурсії, відвідування музеїв тощо. Важливе терпіння дорослих. Для підліткового віку – можна підключати до волонтерського руху при бажанні або підтримайте ініціативу дитини.

  • Фізичні вправи, інша фізична активність допомагають усім почуватися краще. Допоможіть дітям знайти можливість займатися спортом.

  • Подбайте, щоб ваші діти мали достатньо часу для відпочинку і сну.

  • Потурбуйтеся про те, щоб дитина знала, куди ви йдете, коли повернетесь. Якщо ви плануєте бути відсутніми декілька годин, час від часу телефонуйте їй, щоб повідомити, що з вами все добре.

  • Дозволяйте дитині говорити про травмуючу подію, коли їй цього хочеться, а не тоді, коли ви хочете. Не відштовхуйте дитину з її емоціями.

  • Важливо говорити з дітьми про те, як люди можуть реагувати на стрес. Пояснювати реакції, які в дитини виникають, або можуть виникнути у майбутньому. Переконати, що їхні почуття нормальні за таких умов; що з часом вони поступово стануть почуватися краще. Наприклад: «Це нормально, що організм реагує, коли з тобою сталося щось страшне. Твоє серце може, наприклад, битися швидше, може бути відчуття сухості в роті або заціпеніння рук чи ніг. Тобі може бути боляче. Ти також можеш почуватися втомленим або сердитим». Розуміння дитиною того, що її тілесні реакції є нормальними, допоможе послабити напруження.

  • Діти можуть соромитися своїх власних реакцій та почуттів, вони також можуть ні з ким не ділитися своїми сумнівами. Допоможіть дитині поділитися своїми страхами та занепокоєнням. Означуйте словом – особливо з маленькими дітьми – почуття, які вони переживають, наприклад: «тобі сумно», «тобі страшно» та ін; Дитина повинна знати, що її реакції є зрозумілими, загальнолюдськими і дуже поширеними, і такі реакції та почуття не означають, що з нею щось не так. Роблячи це, ви допомагаєте дитині поєднати її власні почуття і реакції з поведінкою інших людей в цій ситуації й зрозуміти, що для таких почуттів і реакцій є причина. Це допомагає дитині зменшити відчуття того, що світ начебто перевернувся з ніг на голову, і це також дає їй надію та сподівання, що все може повернутися у нормальний стан;

  • Дитині недостатньо знати, що її реакції є звичайними і абсолютно нормальними в незвичайній ситуації. Важливо наголосити, що багато інших хлопчиків та дівчаток діляться такими ж самими почуттями і реакціями. Це допомагає зменшити відчуття ізольованості й може дати дитині надію. Ви можете, наприклад, сказати: «Я знаю багатьох хлопчиків і дівчаток, які відчувають те саме, що й ти. Деякі з них твого віку, деякі старші. Я також знаю, що деякі діти тепер почуваються набагато краще»; або: «Я знаю одну дівчинку, яка почувається набагато краще після того, як поговорила з мамою про те, що її турбує».

  • Якщо виникають фізичні ситуації, які викликають почуття сорому (діти плачуть, мочаться в штанці, їх нудить та ін.), заспокійте дитину та поясніть, що, на відміну від телегероїв, люди, які пережили жах, часто втрачають контроль над власним тілом.

  • Якщо діти переживають почуття провини, підкресліть, що ніхто не вчив їх, як поводитися в такій ситуації, це трапилось незалежно від їх вибору і вони за це не відповідають.

  • Намагайтеся захистити дитину від тривожних нагадувань та діяльності, яка засмучує та хвилює дитину. Наприклад, не дивіться телевізійні програми, які можуть нагадати дитині про травму або викликають занепокоєння, тривогу чи страх.

  • Будьте терплячими, якщо спостерігається регресія у поведінці дитини (гризе нігті, смокче палець та ін.) чи якщо у дитини виникають складнощі з концентрацією уваги, з виконанням шкільних завдань.

  • Якщо вчинки дитини або зміни в поведінці лякають вас, проконсультуйтесь із фахівцем-психологом, але завжди підкреслюйте дитині, що ви розумієте, що це результат того, що вона пережила.

  • Переконайте дітей, що лихо закінчилося і вони в безпеці, але тільки, якщо це насправді так. Нагадуйте дитині, якщо це потрібно, що «це трапилося у минулому, а ми живемо зараз і ситуація змінилася».

  • Не потрібно дитині говорити: «Ну годі вже. Забудь про це».

  • Якщо діти говорять про помсту, розпитайте їх про плани на майбутнє та обговоріть реалістичні реакції, поговоріть про те, як можна не допустити того, щоб помста керувала їх життям і як можна іншими способами полегшити біль. Зверніться по допомогу до фахівця.

  • Якщо діти заявляють, що вони більше нічого не бояться, наприклад кажуть «нічого мене не лякає!», – оберігайте їх, оскільки вони можуть бути необережні в потенційно небезпечній ситуації з іншими людьми, які піддаватимуть їх ризику. Поговоріть з вчителями, щоб вони правильно зрозуміли можливі зміни в поведінці дитини.

Основне правило для батьків:

Проявляйте максимальну увагу та терпіння до своїх дітей. Просто любіть їх. Це дасть дитині відчуття захищеності і безпеки.

Памятка для батьків, коли потрібно звернутися по професійну допомогу:

  • дитина гірко плаче протягом довгого часу;

  • у дитини трапляються часті й тривалі напади гніву;

  • відбуваються різкі зміни в поведінці дитини;

  • помітно знижуються шкільні успіхи та оцінки;

  • дитина надовго замикається в собі;

  • дитина втрачає інтерес до друзів та занять, які вона раніше любила;

  • дитині сняться кошмари і порушується сон;

  • дитина часто скаржиться на головні болі та інші нездужання;

  • дитина різко худне;

  • дитина стає апатичною, мовчазною та втрачає інтерес до життя;

  • дитина бачить майбутнє в похмурому світлі або взагалі не виявляє інтерес до цієї теми.